Все тихіше й тихіше...
Наближається вечір,
і відходить у "вчора"
ця задумлива осінь.
А ти вже не цінуєш
дорогі колись речі,
ти вважаєш, що стала
тепер іншою зовсім.

І слова збайдужілі
притулились в затишку,
там, де сонце осіннє
ще тримається в силі,
й, щоб не здатись смішними,
геть забралися нишком.
Треба квіти покласти
на їх свіжі могили.

Це береться нізвідки,
там нічого немає...
Гомонять між собою
клена темного віти...
От існує людина,
а про те і не знає,
що вона - просто сонце,
бо комусь вічно світить.