Ламалося небо, здригалися зорі,
одна за одною йшли хвилі космічні,
звучала симфонія в диво-мінорі,
й хотілося вірити в справжнє і вічне.
Земля поставала нова в риштуваннях,
горіли над нею надії софіти,
за руки тримаючись, ми без вагання
ступали на землю в незнаному світі.
- Поглянь, тут сліди є, пройшли наче двоє,
а далі одна залишилася нитка.
- Піду подивлюся й вернусь за тобою.
- Мені чогось страшно.
- Не бійся, я швидко.
Я вже повертався, як раптом змією
полізла попереду тріщина збоку,
і ти віддаляєшся разом з землею,
і тільки, як нитка, сліди моїх кроків.
- Скажи, чи ти справді була і існуєш?
Я знаю твій номер і координати...
Попереду прірва-змія. Ти не чуєш.
І марно щосили кричати й гукати.